|
Угодовство і пристосуванство – не новина у політиці. Вміння гарненько прогинатися перед різними режимами, партіями, вождями і керівниками стало, мабуть, головним чинником виживання у мінливому і непостійному світі української, а отже і львівської політики. Обсерватор започатковує серію публікацій „Політичні хамелеони” про деяких представників цього слизького виду політичної фауни. Об’єктом нашого першого дослідження став член ХДС, депутат міськради четвертого скликання, директор Палацу учнівської молоді, що на площі Петрушевича, Володимир Рудницький.
Довідка Обсерватора: Рудницький Володимир Васильович
1948 року народження, член Християнсько-демократичного союзу, директор Львівського державного палацу культури учнівської молоді, проживає у м. Львові
Пройшовши до Львівської міської ради 2002 року як висуванець ХДПУ Володимир Рудницький увійшов до фракції „Наша Україна”. Не відзначаючись у ній особливою активністю, пан Володимир тягнув лямку депутата і голови комісії з питань культури. Там Рудницький відзначився лише одним – створенням муніципального хору „Гомін” (у кулуарах Ратуші його ще називали віртуальним – тому що виступав двічі на рік), на який із міського бюджету почали регулярно виділяти кошти (близько 100 тисяч гривень на рік), більша частина яких осідала у кишенях „культурного директора”. І хто зна, чи не надмір фінансових зловживань призвів до різкої зміни ідеологічних поглядів нашого християнина-демократа, який несподівано різко полівішав.
Так чи інакше, але у розпалі політичного протистояння і пресингу, що здійнсювався на „нашоукраїнські” фракції у радах всіх рівнів, у 2003 році Володимир Васильович тихесенько шмигнув до проесдеківської фракції „Наш Львів”, після чого у ЗМІ з’явилися заяви Рудницького про те, що у новій фракції, „не доводиться чути про перетворення депутатів на «машинки для голосування», з чим я зіткнувся у роботі в деяких інших фракціях”. Деякі колеги Володимира Васильовича - депутати минулої каденції у приватних розмовах говорили про тисячі доларів, які акуратно і регулярно отримував Рудницький для підтримання „стійкості і непохитності своїх соціал-демократичних переконань.
Про те, що його депутатство у 2002-2006 роках не пройшло безслідно свідчить зосібна й те, що пан депутат обновив за своєї минулої каденції власний автопарк, поповнивши його новенькою „Шкода -Октавія” середня ринкова ціна якої 16-17 тис. євро. Гроші на машину пан Володимир без сумніву „чесно” заробив працею на посаді директора Палацу культури. Так само „чесно” і „прозоро” під його крилом у приміщенні Палацу вже багато років функціонує нічний клуб, контроль над яким приписують знаному у Львові авторитету із інтелігентним прізвиськом „Морда”. Цей „пан” також є одним із добрих друзів Володимира Рудницького.
Назагал, період директорату Володимира Рудницького за увесь час його перебування на посаді відзначився одним: у керованому ним закладі про дітей та учнівську молодь він згадував лише тоді, коли йому треба було провести чергову зустріч з виборцями, партійні збори, урочисте засідання чи ювілей дружньої пану директору комерційної структури – благо, що безкоштовна (для виступаючих) концертна програма завжди була у „культурного директора” в загашнику. Що ж до суворої дійсності – то в ній Палац Петрушевича переважно відіграє роль подіуму для чергового шоу політичної клоунади (безвідносно до кольору партійних знамен) за активної і беззастережної участі вічноусміхненого хедлайнера політтусні Рудницького.
Проведення заходів у Палаці Петрушевича – прерогатива пана директора, який, кажуть, відчуваючи загрозу над власним кріслом 2003 року повзав на колінах перед Сергієм Медведчуком, присягаючись в тому, як він позакладає усіх „корєфанів” по ХДПУ і у тому, що він не пустить до себе на поріг жодного „помаранча”. З іншого боку, не всі колеги пана Рудницького по ХДПУ в міській раді виявились такими любителями „розочок”. Принаймні четверо з них так і не пішли по його слідах до „Нашого Львова”. По ходу справи у 2004 році пан Володимир у буквальному сенсі слова ніс яйця від страху, але таки приймав у себе одного із головних борців із злочинним режимом, тодішнього голову облради і нинішнього БЮТівця Михайла Сендака. Як стане зрозуміло згодом, робив він це не дарма.
На хвилі Помаранчевої революції Рудницький акуратно вивернувся із чіпких есдеківських обіймів, заголосивши на всю міську раду про створення нової фракції „Нова Україна”, яку зразу ж охрестили „спомаранчевілим "Нашим Львовом". Зрештою, до лав фракції не примкнули ані його колишні товариші по групі „Наш Львів, ані інші, позафракційні депутати. Зрозумівши, що аферистська спроба сказати – „а ось і я, білий та пухнастий” не пройшла. Рудницький пішов здаватися. І почав він це із інтерв’ю одному із львівських інтернет-видань, де прямо заявляв:
„У політичних питаннях впливу на мене і на більшість інших членів (депутатської групи - Обсерватор) ніхто не мав. Ніхто не смів мені сказати, як я маю голосувати. Я себе вважаю політично нормальним депутатом, я з людьми, я з депутатами, своїми друзями. Можу також додати про себе, що починаючи з липня я чергував у штабі Ющенка. Є документи, є журнали, з яких видно, що я півроку вів прийом в громадській приймальні штабу Ющенка, як християнський демократ, як член ХДС”.
Невідомо чи показував ці журнали Рудницький Зеновію Сірику, чи комусь іншому із аби його не „розірвали” , лагідним телятком, що, як відомо, дві матки ссе примкнув до всенародного руху опору, орієнтуючись, як завжди, за політичним вітром
Опинившись таким чином „у відповідній позі” серед найбільших конформістів і „лизодупів” періоду керування містом в.о. мера Зеновія Сірика. Саме тоді, у листопаді-грудні 2005 р. на порядок денний сесії Львівської міської ради було поставлено питання про ліквідацію управління культури у львівській міській раді. Попри усі протести і зголошення представників управління та діячів культури до міської влади, сам Рудницький, який на той час очолював депутатську комісію з питань культури, на сесійному засіданні проголосував за (!) розпуск управління культури. Зрозуміло, що зробив він це не тому, що не любив свою рідну культуру. Просто так сказав пан Сірик. І тут більше „нє надо” думати.
Пролетівши повз місцеві ради на виборах-2006, Рудницький почав витися плющем круг новообраного міського голови. Нині пан „культурний” директор хвалиться усім про те, він є радником Андрія Садового. Чи надовго вистачить пана радника – питання, мабуть, риторичне. Адже він – „політично нормальний” і буде там – де потрібно. До нової зміни влади. Адже, як говорить народна мудрість, сіра речовина – не тоне.
|
