Серед львів’ян, які люблять попаритися віником, ходить анекдот про чоловіка, який нещодавно завітав в останню громадську лазню, що на вул. Тургенєва. Потім він, несподівано для всіх, зайшов у жіноче відділення. Жінки у вереск, та чоловік їх заспокоїв, мовляв сліпий він, нічого не бачить. Ті затихли і навіть просили “потерти спинку”. Та раптом одна вигукнула:” Та який ти сліпий?! Ти ж мене безчестиш!” На що той відповів: “Ой, а я ж цього і не бачу!”

Та анекдот цей, як виявилося, народився не випадково, бо ж нинішні дії міських райців щодо долі комунальної лазні нагадують описану оповідку. Під прикриттям реорганізації львів’яни можуть позбутися єдиного стратегічного об’єкта такого типу, а літописці запишуть останню сторінку в багатовіковій історії львівських громадських лазень. І ніхто не розумітиме безсмертної фрази з “Іронії долі”: “У нас, із друзями така звичка - щороку під Новий рік ходимо до лазні”...

Важко сказати, коли людина зробила перший крок до лазневих процедур. Напевно можна стверджувати лише те, що в цей момент вона відчула радість від тепла, припливу сил і духовної чистоти. Хтось стверджує, що всі лазні пішли з Риму. Коли там до Різдва Христового їх було побудовано вже цілу тисячу, нашими просторами можливо вешталися голодні й дикі племена, що постійно чухалися. Та з оповідань Геродота відомо, що скіфи, які жили на наших теренах в ті прадавні часи, вже користувалися лазнею, яку облаштовували у повстяній юрті. В літописах Київської Русі йдеться про те, що переможені племена навіть платили данину березовими віниками. А в уставі великого князя Володимира лазня вперше отримала назву “установи для немогущих” і відтоді в Україні-Русі без лазні не обходилася жодна врочистість.

Лазня була невід’ємним атрибутом міст центрально-східної Європи ХІІІ — ХІV ст., що отримали Магдебузьке право. У писемних джерела Х століття можна знайти згадку про вірменську лазню біля Старого Ринку у Львові. Ритуальна лазня-міква була й при єврейській синагозі. Зі східними впливами пов’язана й перша громадська лазня у середмісті Львова. Її побудували у комплексі зі шпиталем Св. Духа для убогих при західному мурі, і вони становили один „санітарний квартал”. У міській книзі за 1382 р. є згадка про Лазничу вулицю, що була розташована поряд із нинішньою пл. І.Підкови. У привілеях короля Ягайла, наданих у Сандомирі 1422 р., є згадка про львівську громадську лазню, У 1670 р. у Львові діяло шість публічних лазень.

А що ж маємо нині? Як зазначає у своєму зверненні до постійної депутатської комісії Львівської міської ради комітет захисту останньої львівської громадської лазні, на сімнадцятому році незалежності в нашому місті все ще триває „дерибан” і розбазарювання власності, яку громада, вочевидь, помилково вважає комунальною. На початку 90-х таких об’єктів у місті було 15. Відтоді 11 лазень перепрофілювали, а три — „прихватизували”. Щоб закрити останню доступну громадську лазню, міські чиновники обрали шлях до смішного простий. Насамперед взялися за директора комунального підприємства. На думку керівництва лазні, перед ними поставили просто нереальні плани з надходжень і за його невиконання хочуть звільнити керівника.

У липні, згідно з ухвалою Львівської міської ради, з’явилася нова вимога до комунального підприємства — підняти чистий прибуток до 250 тис. грн на квартал, забезпечивши при цьому своїх працівників середньомісячною платнею у 900 грн! За невиконання поставленого завдання у жовтні керівнику підприємства оголосили догану і запропонували написати заяву на звільнення за власним бажанням. Що станеться з лазнею?

Такі попередні дії міської влади, безумовно, свідчать про те, що триває підготовка не тільки до заміни керівника, а й, не виключено, до зміни форми власності комунального підприємства. А те, що загальнодоступної для всіх верств населення лазні місто позбудеться, схоже, мало кого хвилює. Нинішньому директору підприємства Миколі Дубенському, якому вдалося не лише втримати підприємство на плаву, а й проводити його поточні ремонти та модернізацію без допомоги бюджетних коштів, доведеться шукати роботу попри те, що, згідно з Національним бізнес-рейтингом України, саме його лазня впродовж останніх років у когорті загальнодержавних лідерів у сфері „Діяльності, пов’язаної із забезпеченням догляду за тілом”, а самому директору Миколі Дубенському за вагомий особистий вклад у розвиток і вдосконалення сфери побутового обслуговування населення України також нещодавно присвоїли звання „Відмінник служби побуту України”.

Багатотисячний комітет із захисту останньої комунальної лазні твердо переконаний, що цей об’єкт є власністю громади, а не тимчасових керівників міста, і вимагає зобов’язати керівництво міськради скасувати оголошену Миколі Дубенському догану, як безпідставну та незаконну. Висувають також вимогу зобов’язати начальника департаменту економічної політики переглянути і обґрунтувати планові показники для цього об’єкта. І основне — припинити цькування директора. Бо вислід буде один: най­бідніші верстви населення Львова будуть фінансово неспроможні відвідувати громадську лазню.

Повністю підтримує ці вимоги й депутат Львівської міськради Юрій Кардашевський (БЮТ): „Завсідниками громадської лазні є диктор Львівського телебачення Петро Остапишин, весь особовий склад футбольного клубу „Карпати” та інші відомі у нашому місті люди. Я користуюся громадською лазнею з 1978 року і як справжній львів’янин стверджую, що ця лазня стала просто елементом культури нашого міста. Чому? Та тому, що саме там, можна дізнатися про найсвіжіші новини, про які ще не йшлося у засобах масової інформації, в неформальній обстановці зустрітись без регалій і з друзями, і з суперниками. Образно кажучи, в лазні ти „пропускаєш” через себе все місто, адже після парилки люди, як правило, не розбігаються одразу по домівках, а збираються в компанії за чаєм, кавою чи чаркою під сальце з гірчичкою та огірочком. Таке спілкування — своєрідний лазневий ритуал. Бувало навіть таке, що я там зустрічав дуже давніх знайомих, з якими не бачився сто літ! Один із них повернувся через кілька десятиліть з Америки і насамперед пішов у нашу львівську лазню, щоб побачити старих друзів і відчути, що він ніби й не від’їжджав нікуди. Якось завсідники навіть зібрались і порозганяли з душових зайд-”голубих”, котрі намагались зробити це місце своєю вотчиною.

У Львові, до речі, ви не знайдете іншої лазні з таким мокрим жорстким паром із котла, як тут. Щодо директора цього комунального підприємства, то можна лише побажати іншим бути такими уважними у ставленні до клієнтів. Микола Семенович, як правило, зустрічає вже на вході, розпитає про справи, а на виході побажає: „З легкою парою!” Коли не прийдеш, він завжди на місці. Не можна сказати, що за лазнею не доглядають. Один рік — замінили плитку, в інший рік — вікна. Я навіть за те, щоб дотувати цей об’єкт із міського бюджету.”

Насторожує те, що хочуть звільнити хорошого директора, господарника, адже, як свідчить практика, таким чином переслідують якийсь план “ікс”. Гадаю, що в такому разі громадський комітет із захисту лазні має право вдатися до акції протесту та завітати голими в приймальню міського голови, скажі­мо, з тазиками в руках. Якщо Буняк зашпортався на будівництві Замку, то мені б не хотілося, щоб Андрій Іванович зашпортався на лазні”.

Ратуша